— Шановний Анатолію Івановичу, дозвольте висловити Вам глибоку подяку за чудову статтю зі спогадами про Бучанську залізничну школу №13 (нині школу №7) від імені всіх колишніх учнів та педагогів. Мабуть, багато хто з них, читаючи Ваші спогади з світлим сумом згадав дитинство, улюблених вчителів і стіни рідної школи. Зважаючи на Вашу унікальну пам’ять та великий життєвий досвід, просимо Вас розповісти про те, як починалася Буча, про Вашу сім’ю, про війну?

— Землі нинішньої Бучі більш ніж 100 років тому належали поміщикам Северину Сагатовському, Соколовському, Пеховському та братам Володимиру та Василю Красовським.

В 1901 році мій дід Мінаєв Володимир Кіндратович переїхав із Сквири до Києва. Довідавшись, що почалося будівництво залізниці Київ-Ковель, він на підводі об’їхав всі місця, де повинна була проходити залізнична дорога і облюбував собі місце навпроти майбутньої станції Буча.

По цій місцевості проходила єдина на той час вулиця села Яблунька і цю вулицю повинна була перетнути залізнична дорога. Починалася вона від невеличкої річечки (пізніше названої Бучанкою) до великої річки Рокач. Ця вулиця є і сьогодні і називається вона Вокзальна.

В тому ж році мій дід купив у поміщика Северина Сагатовського ділянку землі, на якій була розташована і зупинка на залізничній дорозі під назвою Буча. В той час ця зупинка ще не мала ніякої назви і дід почав будувати для своєї сім’ї будинок, який і сьогодні стоїть навпроти залізничної станції під №46 по вулиці Жовтневій. По розповіді мого діда Володимира Кіндратовича таку назву одержала зупинка потягів після великого скандалу, який викликало порушення плану будівництва інженером І. Биховцем. По генеральному плану залізнична колія повинна була з Ірпеня проходити через село Яблуньку до Ворзеля. В той час поміщик Соколовський побудував кожевний завод (на місці теперішнього військового санаторію).

Засоби транспортування для його виробництва були конче потрібні. Інші поміщики теж розуміли, що земля, по якій проходить залізниця, коштує набагато дорожче. Поміщики домовилися між собою і дали інженеру Биховцю великого хабара.

Таким чином, пряма лінія залізничної колії перетворилася на велику дугу, а більше ніж двісті наділів землі під забудову маєтків і дач поміщиків Василя та Володимира Красовських різко піднялася в ціні. Коли це порушення було виявлено, розгорівся скандал, або “буча”. Інженер Биховець застрелився, а поміщики, продавши вигідно наділи, отримали великі кошти. З 1902 року в дідовому будинку проживала вся його сім’я — дружина Мотря Григорівна, дві дочки — Ліза та Марія, і два сини — Олександр та Микола. Пізніше для старшої дочки Лізи дід побудував будинок в Лісовій Бучі по вулиці Тургенівській, 2, цей будинок зберігся і до цього часу. Решта дітей одружившись і виходячи заміж жили в затишному дідовому будинку. Сьогодні в цьому будинку живуть дві онуки зі своїми сім’ями.

Це Галина Іванівна Строк та Наталя Олександрівна Мартиросова. Інші онуки зі своїми сім’ями побудували собі окремі будинки на дідовій садибі — я, Носаров Анатолій Іванович (вул. Жовтнева,42), Мінаєв Гліб Миколайович (вул. Жовтнева,44) і його син Мінаєв Ігор Глібович з сім’єю. Це всі нащадки Мінаєва Володимира Кіндратовича, Бучанського першопоселенця, мого діда.
На той час місцевість поблизу залізничної станції заселяли залізничники зі своїми сім’ями, а в лісовій частині Бучі селилися більш заможні люди — лікарі, адвокати, актори.

Вже в 1912 році селище Буча мало вулиці — Вокзальну (як продовження вулиці села Яблунька), Києво-Мироцьку, Володимирську, Семафорну, Полтавську, Васильківську, Пушкінську, Ровки та Петербурзьку, на якій оселився мій дід (ці відомості підтверджено в довіднику).

Керівництво залізниці будувало для своїх робітників будинки в Лісовій Бучі. Так як до зупинки було далеко ходити, були зібрані підписи під зверненням до керівництва залізниці з проханням зробити зупинку потягу у Лісовій Бучі.Керівництво залізниці пішло назустріч людям і невдовзі з’явилася зупинка під назвою Бучанка (згодом Лісова Буча).

Поступово Буча стає привабливим місцем для відпочинку у заможного кола киян та жителів інших міст. Будуються чудові дачі і розкішні маєтки в мальовничих куточках селища. Поселяються у Бучі сім’ї київського адвоката Неметті, радника правління новозбудованої залізниці Штамма, художника Мурашко, сім’ї Булгакових та Камінських, академіка Патона Є.О., академіка Ф.Г. Яновського, композитора Л.М. Ревуцького, артистів Володіна та Юр’єва, лікаря Іванова. А згодом на літній відпочинок почали приїздити в Бучу артисти Андрій Іванов, Литвиненко-Вольгімут, Утвій, З. Гайдай та багато іншої інтелігенції. На пероні біля вокзального приміщення і в привокзальному парку ввечері збиралися люди, спілкувалися, зустрічали вечірній поїзд, співали під гітару. Там був навіть майданчик для гри в крокет.

Про період революції дід згадував мало і неохоче. Напевно, то були не дуже приємні спогади, був безлад і розруха.
Пізніше, коли життя трохи налагодилося, маєток графині, здається її прізвище було Броніцька, по вул. Малиновського (тоді Миколаївський проспект) став школою. Клуб знаходився на місці старого базару у лісі в приміщенні бараку. Потім його перемістили у будинок на розі вулиць Полтавської та Шевченко, а перед війною клубом служив будинок художника Мурашко. Завідуючим клубом працював Носаров Іван Гермагенович, мій батько. При клубі працювали гуртки — драматичний, участь у ньому брали наші батьки.

Я пам’ятаю виставу “Наталка-Полтавка”, де Петра грав Микола Мінаєв, а Наталку — Ольга Вайцель. Ставили також “Запорожець за Дунаєм” та інші вистави. При клубі був хор, струнний оркестр, футбольна команда. Пам’ятаю гравців цієї команди — Дмитро і Костянтин Устенко, Микола Мінаєв, Сергій Сільвестрів, Олександр Сидоренко, Петро Сидоренко, Адноралов, Роман Черевко та інші.Спочатку футбольне поле було в районі озера Балабеня, а потім на території колишньої садиби Мурашко.

Бесіду зі старожилом Бучі,
педагогом з 60-ти річним стажем,
інвалідом війни Анатолієм Івановичем Носаровим

веде директор Бучанського
краєзнавчого музею М.В.Тюменцев

газета "Бучанські Новини" №32 від 18 серпня 2006р.

Продовження у наступному номері