перша частина статті.

Бесіду зі старожилом Бучі, педагогом з 60-ти річним стажем, інвалідом війни Анатолієм Івановичем Носаровим веде директор Бучанського краєзнавчого музею Тюменцев М.В.

- Анатолію Івановичу, скажіть, а як молодь довоєнного часу проводила своє дозвіля?
- Трохи згодом, коли я вже був підлітком, при клубі діяв гурток бальних танців. Вихованню молодого покоління приділялося багато уваги. Ми здавали нормативи на значки ГПО, ГСО, ПВХО, “Ворошилівський стрілець”. В клубі демонстрували “німі” кінофільми, які супроводжувалися грою на роялі. Був такий акомпаніатор — Олександр Савченко.

В той час діяла молодіжна художньо-спортивна бригада “Синя блуза”, її діяльність була в основному агітаційно-пропагандиська. При клубі розігрувалися лотереї, а на кошти від них купувалася спортивна форма, м’ячі та інше приладдя.

До війни в селищі була тільки одна школа — в лісі, по вул. Малиновського, яка називалася “Залізничною школою №13”. Були декілька випусків сьомих класів — довоєнних, а в 1940 і 1941 роках було два випуски середньої освіти. Після клубу вона була другим центром культурного життя селища. Роботу з молоддю проводили молоді вчителі.

Організовувалися вечори на виховну та патріотичну тематику тих часів, зустрічі з молодими письменниками, вечори танців, розваги, екскурсії в музеї, походи по рідному краю. Особливо працювати з молоддю любила молода вчителька Надія Іванівна Хвиля, і молодь також відповідала їй взаємністю. Вона читала нам свої вірші і вірші модних на той час поетів — Маяковського, Сосюри, Тичини, Светлова. Ми навіть думали, що вона поетеса, стільки віршів вона знала напам’ять. Надія Іванівна організовувала зустрічі з цікавими людьми, передовиками виробництва, іноземними студентами, партизанами, учасниками війни. Також організовувала листування дітей з видатними діячами за кордоном — іспанською комуністкою Долорес Ібаррурі, мексиканським художником Дієго Ріберою та іншими.

Учні розшукували солдатів, які брали участь у визволенні Бучі (це вже після війни) і листувалися з ними. Взагалі, для багатьох дітей вона стала найкращим другом. В той час не були поширенні наркоманія, пияцтво і хуліганство – всі вчились, хотіли одержати пристойну професію і “стати людьми”. Старші вчителі навчали нас добру, поваги до літніх людей, культурній поведінці, а молоді вчителі проводили з нами культурно-масову та виховну роботу.

- Які заклади соціального призначення на той час були в Бучі?
- В той час в нашому селищі працювала пошта. Знаходилася вона в маленькому будиночку.
Там же жив і її завідувач – Лапін Микола Володимирович. На теперішній вулиці Жовтневій, де розташований вхід до базару, в маленькому приміщенні був медпункт. Завідувала ним фельдшер Лідія Павлівна (прізвище не пам’ятаю), там і жила. Лідія Павлівна надавала допомогу хворим – працювала як ціла бригада лікарів всіх спеціальностей. Тут народжували дітей і виконувались нескладні хірургічні операції.

При медпункті працювали і лікарі – Лівенталь та Козаков. На той час це був весь склад медпункту. Ці лікарі провадили ще й приватну практику.

На залізничній станції в селищі було також і зерносховище, куди звозили зерно з навколишніх колгоспів для відправки в державні засіки. Станція приймала і відправляла державні і приватні багажі.
Приміське залізничне сполучення було обмеженим. Кілька поїздів вранці та кілька ввечері в одному, а потім у зворотному напрямку. Через станцію Буча щоденно проходило два чи три потяги дальнього слідування.

Був в нашому селищі і “Центроспирт”, де зберігалися горілчано-винні вироби, які видавалися на продаж в крамниці селища та у навколишні села.
В одному із станційних будівель розташовувався маленький дитячий садочок для дітей залізничників.

- Які відомі люди жили тоді у нашому селищі?
- У Бучі жив і працював відомий лікар-гідропат Вітольд Болеславович Камінський, який лікував хворих водою. Наша школа стояла на тій же вулиці, на якій жив Камінський. Це була дуже тиха вулиця, по ній навіть підводи рідко проїжджали. Вугілля, яким тоді розігрівали самовари, розвозили на візках та продавали мешканцям відрами – була така міра.
На перервах діти вибігали на вулицю – тут було зручно грати в лапту старшим, а малеча грала в квача.

Якось взимку, граючись на перерві, ми побачили високого інтелігентного чоловіка, який віз на санчатах одягнутого в кожух маленького хлопчика. Трохи далі від школи, по обидва боки вулиці, було два чистих озерця. На одному з них, по розпорядженню Камінського ( а це був він), прорубали ополонку і він власноруч возив хворого хлопчика кожний день і робив йому лікувальні купання в крижаній воді. Від дорослих ми довідались, що в дитини була якась рідкісна хвороба – все тіло покрите ніби лускою. Напевно, лікування пройшло успішно, зважаючи на велику кількість хворих людей, які прагнули потрапити на прийом до знаменитого лікаря.

Пригадую, ми, хлопчики 6-7-ми років, спостерігали, як кожного ранку після прибуття залізничного потяга, візники на підводах змагалися – хто скоріше довезе хворого до лікаря Камінського. Ми з великим задоволенням бігали за підводами й інколи бачили, як на великій швидкості підвода з хворим поверталася, обганяючи іншу по піщаному ґрунті. Хто перемагав у цих “змаганнях”, одержував чималу платню. А хворих було багато – в той час до Камінського приїздили лікуватися, можна сказати, з усього світу. Про нього було відомо в Європі, його друковані твори мали успіх у Німеччині.

Моя рідна тітка Мінаєва Лідія Андріївна розповідала, що Камінський вилікував її сина, мого двоюрідного брата Юрка від епілепсії (яку і зараз не легко вилікувати). Юрко виріс здоровим хлопцем і згодом воював в морській піхоті, на жаль, з війни не повернувся. А Лідія Андріївна по книзі Камінського лікувала своїх дітей, знайомих і сусідів.

- перша частина статті.

Продовження у наступному номері

газета "Бучанські новини" №33 від 23 серпня 2006р.