Сходження на Ельбрус

Последний солнца
луч златой
На льдах сребристых
догорает,
И Эльборус своей главой
Его, как туча,
закрывает.
Михаил Лермонтов (“Кавказский пленник”)
1828 год

Ці рядки були написані майже два століття тому, але гори й досі приваблюють людство своєю величністю, могутнім проявом сили і нездоланності. Підкорити їх — значить в якійсь мірі побороти себе, здолати страх, виявити мужність і стійкість. Бажання піднятися на вершину і відчути смак перемоги, споглядати навколишній світ з висоти польоту — хіба не про це мріють тисячі самодостатніх людей, готових без оглядки поринути у вир пригод і труднощів на шляху до своєї мети? Існує давно відома істина: гори вимагають поваги до себе. Тому ризикнути — ще не значить перемогти.

Приельбрусся – національний парк, що розташований в глибині Баксанської долини, у підніжжя найвищої вершини Європи – Ельбрус (5643 м) – в одній із республік Кавказу Кабардино-Балкарії.
Величний Ельбрус і оточуючі його казкові засніжені вершини, скелі, гірські ріки, нарзанові фонтани і долини вражають уяву. Природні джерела нарзану ніколи не замерзають.

Тетяна Шевченко
Жителі Кавказу — напрочуд привітні. Можливо, це пояснюється тим, що в горах більш складні умови життя, тому люди й краще ставляться один до одного. Туристів вітають радо, створюють всі умови для позитивного сприйняття свого краю. Підвозячи гостей, розповідають цікаві історії, показують визначні місця. Нам, доки довезли до місця призначення, десять разів прокрутили пісні “Кабардино-Балкария, любовь моя” і “Черные глаза”.

Спробу піднятися на найвищу вершину Європи — Ельбрус, здійснила група туристів з Ірпеня і Бучі під вмілим направленням Олександра Шевченка. Він є керівником Ірпінського міського туристичного клубу, який неформально існував вже багато років на основі колективу туристів-однодумців. Не так давно клуб оформився й юридично.

Група нараховувала 16 чоловік — досвідчених туристів і тих, хто наважився на подібну подорож вперше.
Чому саме Кавказ? Як пояснили, вибір ґрунтувався на тому, що місцевість надзвичайно гарна, прийнятний клімат і географічне розташування.
Вирушили туристи поїздом з Києва до міста Мінеральні Води, а звідти на автобусі — в гори, розташувалися в долині, неподалік перевалу Джантуган (3480 м над рівнем моря).

Маршрут був поділений на частини, щоб краще адаптуватися. Відразу йти на висоту не можна, є ризик розвитку гірської хвороби. Тому туристи влаштували своєрідний похід, так би мовити, тренування перед великим стартом, який мав закінчитися сходженням на Ельбрус. Близько тижня мандрівники ходили на льодовики, перевали, порівняно невеликі вершини. Це час, кожна хвилина якого була сповнена красотами, проявом себе, перевіркою власних сил і, водночас, доланням труднощів.

Станіслава Пікулик
Крім захоплюючої подорожі та маси позитивних емоцій ми привезли з собою й звістку про підняття прапорів України та Бучі, гербу Ірпеня на вершині гори. Це була спільна ініціатива, що стала символом єднання, самоідентичності, спільності ідеї, братерства, гордості за свою країну і рідне місто!

Цивілізація лишилася далеко позаду, люди опинилися сам на сам з природою, закони якої суворі, але справедливі. Прокидалися о 4 годині ранку — сходило сонце і видимість була чудовою. Зі слів подорожніх можна було споглядати півсвіту.
В польових умовах готували сніданок. Харчування якісне — тричі на день (враховуються й калорії, й вага продуктів, різні смаки). В меню був і борщ. Всім необхідним запаслися заздалегідь — привезли навіть каганці й горілки.
Між собою група чітко розподілила обов’язки — стабільні (керівник, лікар, ремонтник, фотограф, завгосп тощо) та ті, що змінювалися — чергові назначалися по днях.

Самоорганізація трималася на високому рівні. Адже в складних, небезпечних місцях без залізної дисципліни, чіткої техніки безпеки складно обійтися. Ціна непокори та неуважності іноді може бути надто високою — життя. Благо, що колектив підібрався дружній, а турбота і переймання проблемами кожного члена групи — не обов’язок, а внутрішня потреба, вияв приязні та поваги.

Підтвердженням цьому слугували випадки, коли траплялися сюрпризи, переважно продуктові — на перший досить серйозний перевал Джантуган принесли дві банки консервованих ананасів, хтось — кавун. Можна собі лише уявити таку святкову трапезу між снігів і скель!
Згодом туристи подолали перевал Кайавганауш (3500 м над рівнем моря), вершину Гумачі (3805 м над рівнем моря). На шляху траплялися джерела з кришталево чистою талою водою. Її температура плюс чотири градуси, в озерах — дещо тепліша. Чай, заварений з такої води — неперевершений, просто насолода його смакувати. Були цілі долини нарзанів, грибів.

Не обійшлося й без курйозів.
Під час одного з привалів, туристи побачили залишені продукти, серед яких і неповну пляшку олії. Знахідку вирішили використати. Активісти групи, назбиравши грибів, почали їх смажити на вже згаданому рослинному жирі. Через деякий час один з туристів почав підозріло принюхуватися. Тут він не витримує і каже: “Що ж так “Фейрі” пахне весь час!?” Дійсно, дивляться, а їхні гриби піняться. Виявилося, що пляшечка містила миючий засіб. Кухарі дуже засмутилися, але, щоб їх заспокоїти, гуртом пішли за новими припасами. От така-от дружня команда! І взагалі, в горах як ніде проявляється сутність людини, її характер. Відразу видно хто є хто. Ця група з честю вийшла з усіх труднощів, навчилася досягати компромісів. Виникало захоплення 12-ти річним Максимом, наймолодшим з учасників походу. Його професіоналізму та витривалості міг позаздрити і дорослий. Незважаючи на вік, він вже має чималий досвід — у 2001 році був на Центральному Кавказі, через рік — відвідав Західний Кавказ, був у печерах Подолії, сходив на Говерлу.

Двотижнева мандрівка добігала кінця.
На Ельбрус піднялися 8 чоловік, двоє на висоту 5000 м (в горах були вперше).
Власне, метою і не було сходження на вершину абсолютно всіх — без відповідної підготовки це зробити складно. Головне, як засвідчують, не перемога, а участь.

А над Ельбрусом замайоріли прапори України та рідної Бучі, які туристична група взяла з собою.