"Жлоби"

За словником Сергія Ожегова, «жлоб» трактується, як жадібна людина або здоровенний чолов’яга. А мій колега Леонід Швець із «Газеты по-киевски” більш радикальний у тлумаченні цього слова: «Жлоб – это социальное существо с адаптивными способностями, как у таракана. В принципе, это и есть человеческий таракан, в котором сочетаются наглость с трусостью…»


В ніч з 13 на 14 жовтня в Бучі в парку Слави сталася, на жаль, звична подія: жлоби поламали лайт-борд, розтрощили лаву для відпочинку, а ще одну – просто вкрали. Це вже третій випадок за останній рік. А днями біля сумнозвісного „Фараону” жорстоко побили працівника селищної ради, молодого інтелігентного хлопця. Побили жорстоко, по-звірячому... І сталося це не глупої ночі в якомусь закутку, а о 21 годині на вокзалі. Можна сказати, в центрі. Як на мене ці дві сумні події із одного ряду: жлоби пішли війною проти нас із вами. Проти нормальних людей. Але ці жлоби – наше з вами породження. Це ми з вами створили цього Франкенштейна. Із байдужості. В першу чергу.

Що? не було такого: ви проходите мовчки повз купку знахабнілих молодиків, що порозпускали свої п’яні язики і горлають на всю вулицю зовсім не пісні про кохання? Не було? Скільки разів... А коли підлітки ламають на ваших очах дитячий майданчик, ви робите їм зауваження? Та ніколи!.. Чи згадайте й себе коханого, коли після будь-якої події на Київській площі, ви залишаєте після себе недоїдки прямо на зеленому газоні, навіть не намагаючись знайти урну для сміття...


Все це синдроми жлобства. Це рецидив отого прадавнього – „Моя хата – з краю...” Отож, як казав один відомий політик: „Маємо те, що маємо”.
Не знаю, як вам, шановні бучанці, але мені боляче за нас з вами. Бо всі неподобства в рідному місті коїмо ми самі. Або наші діти. Або онуки. Ну не можемо ми виховати їх патріотами – ні рідної Бучі, ні рідної України. І в цьому не тільки наша провина. Бо підвид „гомо жлобус” бере сьогодні верх над „гомо сапієнсом”! Щоб пересвідчитись в цьому варто лише включити телевізор.

Втім, про проблеми виховання можна багато говорити і писати. А в мене конкретне запитання: де наша міліція? Чим так зайняті пани з зірочками різного ґатунку на погонах? Коли вперше поламали лайт-борди в парку Слави, були спіймані якісь хулігани. Та їхні імена не оприлюднені. Справу, як я розумію, „зам’яли”. Чи, можливо, я помиляюся? Не знаю. Але й суду над ними не було. І вдруге винні не були покарані. І ось третій випадок... Це вже рецидив. Рецидив безкарності. Мені спадає на думку, що коли винних і знаходять, то їхні батьки мають змогу тихенько „залагодити справу”.


Звичайно, в бучанському відділку міліції працює п’ять чи шість чоловік, і вони аж ніяк не спроможні забезпечити, вибачте за тавтологію, безпеку бучанців. Як би того не хотіли. То чи не може нам допомогти своїми міліцейськими „штиками” Ірпінь? Як на мене, то просто зобов’язаний. Але... В чому те „але” лише, мабуть, Богові відомо. Чи ще комусь?

Хочу сказати парадоксальну річ. Сподіваюсь, що винних у вандалізмі знайдуть, але впевнений, що і цього разу зловмисників-вандалів не буде покарано. Ось так...
А наостанок хочу звернутись до тих завжди невдоволених відвідувачів селищної ради, яких там можна зустріти мало не щодня. До тих, які ходять туди наче на службу: панове і панянки, досить всі негаразди, що кояться в селищі звалювати на селищну раду. Протріть очі. Селищна рада через „не можу” намагається зробити життя у Бучі комфортнішим, а ми власноруч намагаємось зрівняти його з багнюкою. Слідкуйте за собою і своїми „чадами” - і тоді все буде о’key!

А ще мені хочеться згадати про таємничу „Бучанську варту” та міфічну ДНД, створення яких так широко задекларували деякі партії напередодні виборів, але які так і не явили себе загалу. Тому залишається керуватися настановою Ільфа і Петрова: „Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”.