Буча новини міста, Буча сайт » Бучанський музей » Буча часів її першого очільника

Буча часів її першого очільника

Після закінчення громадянської війни нарешті настали часи стабільності в адміністративному управлінні селищем, яке до того ще деякий час, з 1917 до 1920 рік, по інерції було під керівництвом дачного комітету, потім отамана Зеленого, далі військових або й зовсім не управлялося. Найбільш стабільною установою в тогочасній Бучі була залізнична станція, яка дала назву самому селищу.

Тому цілком логічно, що першим головою став співробітник Департаменту Києво-Ковельської залізниці, бухгалтер Петро Григорович Кобилянський.
Після громадянської війни він тривалий час працював обхідником на станції, а потім поєднував цю роботу з посадою голови. Ця посада в той час була досить скромною, та й тогочасна Буча була зовсім скромним населеним пунктом, який розміщувався навколо станції. Життя, незважаючи на розруху в країні тривало, і хтось повинен був видавати мешканцям довідки, вести облік, виступати третейським суддею, здійснювати нотаріальні дії тощо. Такою людиною «на своєму місці» і став Петро Григорович.

Зовсім мало відомо про цю людину, є лише деякі спогади нащадків, які живуть частково в Бучі, частково у Києві та Львові, а дехто на Черкащині, батьківщині П. Кобилянського. Із спогадів вимальовується образ цілісної людини. Про його добре серце каже той факт, що у повоєнні голодні 20-ті роки він прийняв у сім’ю, де й так було троє дітей, осиротілу племінницю з Умані, яку незмінно називав донькою.
Документ з підписом П.Г.КобилянськогоДокумент з підписом П.Г.Кобилянського

Незважаючи на скромність своєї посади та складнощі тогочасного життя, він завжди був підтягнутий, вдягнений у білу чисту сорочку та костюм. Відвідувачі, які приходили в раду або навіть додому, завжди бачили перед собою авторитетного, відповідального, зібраного, чисто поголеного голову. До речі, перше приміщення селищної ради містилося в будинку на «варшавці», яке потім тривалий час займало Бучанське лісництво.


Родинне фото 1912 рокуСім’я займалася городиною, тримала корову, телят, коня, курей. Вирощували картоплю, сіяли пшеницю на ділянках навколо будинку і вздовж вулиці Києво-Ковельської (нині Гамалії). Зате після напруженого робочого дня вся велика родина збиралася навколо самовару – слухали біблійні історії, читали вголос книжки, співали романси під гітару, грою на якій майстерно володіла дружина Олена Мартинівна.

Хтось із синів підігравав на акордеоні. Сини Іван, Анатолій, Леонід та племінниця Олександра розповідали про успіхи у навчанні в Бучанській семирічці, єдиній у той час школі в селищі. Приходили інші діти, грали в піжмурки, ганяли м’яча. Будинок і садиба були гостинно відчинені для друзів. Тут збиралося польське товариство. Найближчими їхніми сусідами було подружжя Володіних, солістів Київської опери. Дружили і з сім’єю Камінських, навіть мріяли оженити старшого сина Івана на онучці лікаря.


«Будинок Кобилянських», художник Галина Комічева, малюнок олівцемПро самовар окрема історія – розповідають, що у 1905 році потяги були такими повільними, що Петро Григорович, побачивши дим паровоза над Ворзелем, вставав від столу, струшував кришки і неквапно йшов на зупинку Лісова Буча, щоб їхати на роботу в Київ, у Департамент залізниць. Потягів було небагато, і, залежно від часу слідування, вони називалися робітничим, службовим і дачним.
Інша історія пов’язана з голодними 30-ми роками. Тоді сім’я змогла пережити голодну зиму завдяки тому, що збирали зерно і горох, який висипався на рампі під час завантаження вагонів на станції. В Бучу на возах і машинах звозили урожай 1933 року, який у товарних потягах відправлявся у західному напрямку, в Німеччину. Діти ходили по навколишніх селах, де вимінювали одяг на їжу, або возили продавати молоко на київський базар Євбаз. До Києва добиралися на даху потяга або висячи на поручнях. Олена Мартинівна одного разу, скориставшись безкоштовним квитком, навіть їздила аж у Баку, щоб купити мішок борошна.

Буча часів її першого очільникаІ вже зовсім сумна історія смерті Петра Григоровича. В серпні 1940 року йому необхідна була невідкладна медична допомога – хірургічне втручання. А в довоєнній Бучі не було ані лікарні, ані фельдшерського пункту, тільки аптека. Мусили шукати кінну підводу, що везти важко хворого в Гостомельську лікарню. Цієї поїздки по грунтовій дорозі він не витримав. Важко повірити в це сьогодні, коли саме в бучанській лікарні рятують життя постраждалим – від Коцюбинського до Мироцького і далі.

На початку існування Бучі, як селища, у мешканців був звичай саджати навколо садиб та вздовж головних вулиць декоративні дерева. Будинки змінювали своїх власників та призначення, руйнувалися. Однак старі ялини, сосни, граби, берези, клени, черемхи, липи і дуби, посаджені на початку минулого століття, тішать око сьогоднішніх бучанців.


Тут колись розміщувалася селищна рада


Продовжує милувати око й стара височенна груша, якій понад сто років і яка ще дає плоди, а також велетенський крислатий клен біля родинного будиночка Кобилянських, нагадуючи нащадкам про зв'язок поколінь.
3 0

Микола Дем`янов, фото з сімейного архіву Н.І.Омельченко (Кобилянської) 
газета: "Бучанські новини" №28 від 17 липня 2015 року
Кобилянський, Кобылянский, Буча, міські новації
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати статті на сайті можливе лише впродовж 370 днів з дня публікування.